Любі друзі!

Починаємо публікувати роботи переможців конкурсу „Толерантність – це...” - 2007.
Вітаємо переможців!

Олександра Бичковська,
15 років, українська громада

Історія моєї бабусі

Під час війни моя бабуся врятувала життя незнайомому українському військовополоненому, згодом він став моїм дідусем.

Моя бабуся, німка за походженням Міліта Шуман проживала разом з батьками у селі Анета Новоград-Волинського району Житомирської області. Її пращури поселились сюди ще при Катерині - II. В селі проживало багато національностей: білоруси, росіяни та німці. Мати та батько моєї бабусі працювали у колгоспі. Ніяких особливих звичаїв у сім’ї не притримувались. Між собою рідні розмовляли на рідній мові і лише на людях на українській. Односельчани до Шуманів відносились гарно. Вони вважали їх за місцевих, тож працювали й товаришували з ними на рівних.
В літку 1941 року розпочалася війна. У селі захвилювались, що буде?! Та врешті заспокоїлись – фронт же далеко, а тут врожай збирати потрібно. Та фашисти не заставили себе довго чекати. Нові «господарі» почували себе на Україні досить фривольно, та все-таки дуже обережно ставилися до німецьких колоністів.

Тривала війна. До міста, куди молода на той час бабуся влаштувалася працювати в офіцерську столову, надійшла чергова партія військовополонених. Вони були в обідраному одязі часто на босу ногу, знеможені голодом та побоями. Гітлерівці як завжди не церемонились: одних військовополонених відправляли до концтабору, а найбільш «небезпечних» розстрілювали негайно. Олексію Бойчуку, як і багатьом іншим офіцерам, надії на порятунок не було. Йому вже прочитали «вердикт», тож він сміливо йшов на зустріч долі. В натовпі людей (німці завжди зганяли місцевих жителів подивитися на їх розправи) офіцер побачив молодицю, що з жахом спостерігала за акцією покарання. Раптом, очі молодят зустрілися і симпатичний офіцер підбадьорююче підморгнув Мїліті. В серці юної бабусі щось болісно защемило. Слід сказати, що моя бабуся не була надто гарною, можливо тому їй страшенно шкода стало цього молодого красеня, якого вже через хвилину стратять. Минула ще секунда й дівчина зненацька крикнула на німецькій мові: « Зупиніться! Це ж мій чоловік! Я впізнала його!» Натовп заціпенів від здивування. Городяни, що давно знали Міліту, нерозуміюче вирячилися на дівку, що, як всім, здалося, просто з’їхала з глузду. А конвоїри тим часом вже випихали такого ж нічого не розуміючого Олексія Бойчука. Ось таким чином моя бабуся, ризикуючи власним життям врятувала життя невідомому офіцеру. З часом молодята побралися.

По закінченні війни Олексію Бойчуку місцева влада запропонувала «по доброму» відмовитися від стосунків з німкенею. В РАГСі жениха навіть запитали: « І навіщо ти на гітлерівці одружуєшся?» та дідусь не міг не по-людськи поступити з тією, що вдруге подарувала йому життя. В результаті мого діда визнали як «неблагонадійного», а бабусю разом із її сім’єю репатрували до Казахстану. Після довгих років тюрми дідусь знайшов спасительку поблизу Актюбінська й розділив з нею гірку участь. Як потім він дізнався, Шуманам дали 24 години на збори. Потім переляканих людей загнали у вагони для перевозу скота й повезли в невідомому напрямку. Під час тривалої подорожі люди залишилися без їжі та води й багато почало вмирати.

На станціях конвоїри стягували трупи з потяга й ешелон спокійнісінько прямував далі. По прибутті на місце призначення засланих розподілили по колгоспам. Місцеві жителі їх не сприймали, незаслужено обзиваючи «Фашисти прибули!». Робочий день «фашистів» розпочинався о восьмій і закінчувався пізно ввечері. Моя бабуся розмішувала розчин, тягала цеглу, возила важезні тачки з піском та гравієм. Справжнім святом був похід до лазні – раз на два тижні засланим дозволяли помитися.
29 серпня  1964 року постанову про депортацію було відмінено й німецьких колоністів частково реабілітували. Та справжня реабілітація була затверджена лише 29 квітня 1991 року.
Я горджуся своїми рідними.