Ми в поїзді. Наші місця були на верхніх бокових полках. Жодна з нас за словом в кишеню не полізе, тому ми змогли зайняти більш зручні місця. З перших же хвилин нашої подорожі почалися різні не дуже приємні речі. Все почалося з того, що наш провідник Олексій повідомив, що через Чапліно (якийсь глухий населений пункт), в якому мала наздогнати нас делегація із Запоріжжя, наш поїзд не їде.
.

Уявляєте, яким був наш подив? Психологи - люди, яким відмовити досить тяжко. Тому, через деякий час розмови з начальником потягу, ми все таки поїхали “нашою” дорогою. Весь час у дорозі ми розмовляли, розповідали якісь цікаві історії з Клубу та табору. Цим дуже зацікавились пасажири. Так сталося, що ми постійно їх розважали нашими гучними жартами, іноді навіть заважали спати.

Далі вирішили зав’язати знайомство з нашим провідником, оскільки їхати нам ще було довгенько. Виявилося, що Олексій - грек. Робота у провідників важка, тому він виглядав досить стомленим, але розмову підтримував у вільний від роботи час.

О другій годині ночі ми поставали біля вікон і почали чекати приїзду в те маленьке містечко. Зупинка там була 2 хвилини, а виявилося, що наш потяг трохи запізнюється. Щоб трохи розвеселити наших друзів, котрі мерзли вночі на вулиці, ми склали їм маленького віршика: “Приезжайте к нам с едой, Чаплин тоже ведь ковбой. И с Чак Чаком и с трубой вас возьмем к себе домой!”. А вони там і співали, і танцювали вже. Найтяжче в нашому життя – чекання.

А чекати потяга їм довелося довгенько. І от вони вже в вагоні. Такі веселі, трохи змерзлі, проте дуже раді нас бачити. Трохи погомоніли, адже я дівчат та Руслана не бачила ще з грудня місяця, і полягали спати. Вранці, правда трохи пізніше, ніж сім сорок, пішли по вагону збирати гроші нашим співом і грою на трубі. Співали ми пісню “Сім сорок”. Назбирали 1грн. 25 коп. Я думаю, якби людей було трохи більше, то вдалося б назбирати грошей на дорогу додому. На прощання пригостили Льошу  „королівською” цукеркою і залишили координати нашого клубу в Києві.

А на вокзалі нас вже чекали наші греки з ансамблю „Елтас”. Дуже приємно було побачити їхні веселі, усміхнені обличчя. Мабуть найприємнішим було те, що ці посмішки дійсно були щирі, від них йшло тепло душі, радість від зустрічі не мала меж. А як інакше? Ми ж з літа не бачились. Хоч погода була не така тепла, як ми того очікували, але значно краща, ніж в Києві (у нас був сніг). А від думки про те, що поряд близькі тобі люди, ставало ще тепліше, і навіть невеликий дощ не зміг погіршити мого чудового настрою. 

Презентація Клубу Толерантності проходила у школі № 63 м. Маріуполь, в якій працює Євгенія Саганчі. По дорозі до школи нам провели невелику екскурсію на маршрутці по місту. Маріуполь – курортно-промислове місто. Цікаве поєднання: над Азовськким морем простягаються хмари диму з великого заводу „Азовсталь”. Романтично там гуляти ввечері вздовж узбережжя.

Сама презентація була досить цікавою. В ній приймала участь велика кількість людей.
(перечень тех, кто выступал. Пару человек, кого помнишь. И кого-то из представителей)
А я себе спробувала в ролі оператора та фотографа. Цікаво було бігати і всіх фотографувати та знімати на камеру. Хай не на професійну, а на телефон, але все одно цікаво. Також спілкувалася з друзями, згадували цікаві моменти з нашого табірного життя, роздавала газетки „Форум націй” всім в залі, у кого були пусті руки.

Одним з номерів програми звичайно був „Пентазаліс”. Танець, який полонив серця всіх присутніх у таборі „Джерела Толерантності”. Приємно було ще раз його побачити у виконанні тих самих хлопців з ансамблю „Елтас” (Фасулакі Коля, Акрітов Денис, Аракелян Давид, Сергій Смірнов та Решонов В’ячеслав)
На презентації, окрім нас та запоріжської делегації, також були присутні: Сергій Хараху (Львів), Айше Ібрагімова, Еміне Ібрагімова, (Сімферополь).

На жаль, наш поїзд відправлявся вже в 17:36, тому нам довелося швиденько бігти на вокзал, аби не запізнитися. Вже на вокзалі я була приємно здивована, коли побачила Олексія, нашого провідника. Виявилося, що він знову в дорозі. Оскільки назад ми їхали в сусідньому вагоні, то вирішили зайти до нього на чай. Ввечері ми були дуже стомлені і полягали спати, а от уже зранку пішли подорожувати поїздом. Вже в 14 вагоні сиділи, чекали чаю, розмовляли. Біля нас сидів хлопець, який також їхав до Києва.

Так слово за слово, він зацікавився нашою розповіддю про табір, про клуби і взагалі проектом „Толерантність”. Виявилося, що він сам наполовину німець. Звуть його Вадім, а прізвище Лєйман. Ми обмінялися координатами і запросили його до нашого клубу в Києві. Вадім сказав, що обов’язково прийде. Ще більшим стумулом для нього стала новина про те, що в нас є людина з таким же прізвищем  - Настя Лєйман.

Ось так ідея толерантності знайомить людей, залучає до нас все більше і більше нових обличь і знаходить як споріднені душі, так і спільні прізвища в різних куточках не тільки нашої країни, а й цілого світу. Нашому проекту всього чотири роки, проте він вже дає свої позитивні результати.
Сподіваюсь, що ще роки через чотири я зможу і не таке написати про проект „Джерела Толерантності”

Стаття Lenki Косічкіної

Інші статті та вірші