16-тої весни, все пішло по новому, я ще не здатна сказати як, але це і не має значення...
Це в моїй крові, і вмоєму скаженому пульсі! Все навколо стало таке живе й таке привабливе в одну мить, я навіть не помітила як це сталося... складається враження наче вся планета втопає в зелених, та ні, в найзеленіших у світі листях. Може й не вся планета, та Київ так точно! Цей колір заполонив легені, і відбивається в моїх насичено карих очах. Він запав глибоко мені в сердце... Я ще ніколи так не любила природу, так постійно і впевнено. Я люблю життя, котре ще не понівечене людиною... Я встигла пізнати за цю весну, що таке справжня зрада...! Без зайвих прикрас, трагічних сцен і прянощів, це слово віддає запахом смаленої резини і трошки кисле на смак.
І я відчула, що весь цей час, доки по дитячому наівно довіряла людям, мене поступово, чим далі, тим більше зраджувала моя власна довіра... Тепер людям я вірю, але не довіряю. В мене не існує поняття – кращий друг, хто це може бути, якщо не я сама?! Хто краще за мене розділить зі мною, моє власне страждання?! Є люди для підтримки та не більше... Не існує справжньої дружби у не рівності, коли я лідер, мені не потрібен той, хто слабше... мені потрібна рівня. Я стикнулася обличчя в обличчя з брехнею, заздрістю і плітками, мені дико було бачити все це навколо себе, я не розумію причин які здатні таке породити. Я б ніколи не змогла заздрити собі, може тому що себе знаю і я не в змозі так низько впасти... На мене ображалися люди, не розуміючи ні мене, ні себе. Та все це соціум, і до нього можна пристосуватись, а якщо не можна, то він пристосується до мене.
Цієї весни я вперше поглянула на смерть зблизька, та й не побачила нічого нового, тільки задала собі купу питань на які не можу знайти відповіді... Смерть, один з кроків які нас вдосконалюють... тільки, так подивилась, і зрозуміла, що закохуватися це можливість плинна і суто земна. Бо закохуватись в обгортку з крові і плоті – щось подібне до розваги, ця оболонка не має ніякої духовної, моральної чи, принаймні, естетичної цінності коли з неї вилітає те, що люди називають душею. Без неї взагалі в ту оболонку ніхто б, ніколи в житті, не закохався, більше того – не звернув би на неї уваги... Та про душу люди, як раз, думають в останню чергу. Дивно... Більше сказати нічого.
Та є й приємні речі, хтось все ж таки мене любить, чи вважає, що любить... І здатний допомоготи мені коли потрібно. Є люди яким я дуже завдячую душевною рівновагою, якби їх не було, я б дуже тяжко переживала б всі прикрощі і болісні моменти життя. Вони лікуютьмене по черзі, самі не підозрюючи того, а я, натомість, лікую їх... Ми користуємося одне одним, та нам конче необхідно, щоб нами користувалися (так влаштована людина), так ми відчуваємо себе потрібними... Головне не порушувати дисбаланс. Я пишу як дитина (і це все через цю весну-зеленку), та я відчуваю себе необоротно дорослішою, і як не дивно мне це не пригнічує... Як виявилося я не все ще знала в цьому світі, одне діло це розуміти, зовсім інше – відчувати. Людина як вино – з кожним роком набуває все міцнішу витримку, і куштувати її стає все приємніше...
В мене відкрилась жага пізнання до цього світу... і ще, я вчуся використовувати власний егоїзм, на свій розсуд,... доки він не використав мене...
|
to wm 
розробка та підтримка сайта -© Е.З. 
підбірка матеріалів- © Анна Ленчовська